Реклама
Информеры
Творческий коллектив | Наталья Борисовна Литош

Наталья Борисовна Литош

Родилась 12 сентября 1964 года в селе Губин, Чернобыльского района, Киевской области. Три образования:средне-специальное техническое, педагогическое и высшее "факультет управления" ЗИГМУ.В 1986 году после аварии на ЧАЭС попала с семьей в Запорожье. У меня две дочери и внук и внучка. До переезда в село Грозовое занималась общественной работой в Запорожье. Была помощником народного депутата, возглавляла городскую общественную организацию "Союз женщин Украины за будущее детей" и областную "Мир и защита семьи" была кандидатом в народные депутаты и депутаты Запорожского городского совета.

  Я – Українка!

Я – українка! Українець мій батько, українець мій дід,

Українцями є весь великий наш рід.

На землі українській я зростала – росла,

На землі українській я до школи пішла.

Тут знайшла своє щастя і створила сім’ю,

Тож люблю її щиро, рідну землю свою!

По землі українській вже ідуть мої діти,

Як же можна мені та її не любити?

 

Не любити лугів, і лісів, і долин?

Не любити хатинок в буйнім цвіті калин?

Не любить українців, таких щирих, пригожих?

Ні, цього я ніколи, ніколи не зможу!

То ж повторюю вам, іще раз, без запинки,

Я щаслива від того, що я – Українка!


 

ТЕБЕ……

 

В парке тихо. Кормлю голубей.

 

А под снегом лежат кусты.

 

Кто- то молча ко мне подошел,

 

Поднимаю глаза -  не ты.

 

И улыбка совсем не та,

 

И не той синевы глаза,

 

Распугал только мне голубей,

 

Да еще что- то хочет сказать.

 

Что услышать он хочет в ответ?

 

Что тебя одного люблю?

 

В парке тихо падает снег.

 

Я одна голубей кормлю.


Я хочу прокричать «Люблю».

Я хочу прокричать «Люблю»,

С диких гор, и лесов, и долин,

Я хочу чтоб услышали все, -

Ты один у меня, ты один.

С твоим именем солнце встает,

Им горит для меня небосвод,

Его ветви мне шепчут в окно -

Мне другого любить не дано.

Я могу повторять вновь и вновь,

Это нежное слово – любовь…

Я могу не дышать, умереть я могу,

Но тебя разлюбить никогда не смогу.


                      Рідній матусі.

Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю:

Чому не голубка, чому не літаю?

Чому мені, доле, ти крила не дала,

Я б в небо метнулась, до мами злітала.

Загляну в віконце: « добридень, рідненька,

Чи є в тебе їсти, моя дорогенька,

Чи є що напитись?» -  в тебе запитаю,

Бо я так далеко і рідко літаю.

Як хочу зігріти твої я долоні,

А ще цілувати твої сиві скроні,

Я хочу до серця тебе пригорнути,

На руки схилившись, тихенько заснути.

Та я так далеко, пробач мені, ненько,

Що плаче від болю самотнє серденько,

Що нікому, люба, водиці подати,

І хліба занести до рідної хати.

Пробач мені, рідна, тебе я благаю,

Що я не голубка, і що не літаю.

 

                Осень.

Дождь стучится за окном,

Воздух пахнет грозами,

А ты все стоишь один

С пламенными розами.

Смотришь на мое окно,

                          Мокрый весь, измученный,                                          

Уходи, прошу, не стой,

Это будет к лучшему.

Я не выйду, ты не жди,

Не проси свидания,

Только лишь скажу « прости

Милый», - на прощание.

Я не знаю, что случилось

Между нами , милый,

Может осень разлучила

Нас дождями синими.

Ты ее одну вини

В том, что все кончается.

Видишь – капли по стеклу,

Это я прощаюся.

Я  хочу побыть одна

В этой мокрой осени,

Забрала любовь она,

Ту, что где то бросили.

Я прошу, ты уходи

И не жди напрасно,

На душе моей дожди,

В сердце так ненастно.

 

Тобі, коханий.

Сиділа я і слухала орган,

Є в тої музики якась чарівна сила,

Що завмирають тіло і душа,

А за спиною виростають крила.

І ось я вже лечу у височінь,

І з кожним звуком піднімаюсь ввись.

Господь мені сказав, «ти відпочинь

Та з висоти на землю подивись».

І бачу я засніжене село,

Хатину нашу, балку і дорогу.

І рідний двір, що снігом замело,

Тебе, коханий, бачу край порогу.

А інструмент все голосніш звучить,

Одним акордом тіло наповняє,

І тут на лаві,  сидячи одна,

Я розумію, як тебе кохаю.

Я хочу щоб почув і зрозумів,

Ту музику, що з серця мого ллється.

Вона складна і водночас проста,

Та музика коханням зветься.

Я зрозуміла, надихаючись органом,

Що ти ,коханий, мені Богом даний.

 

                    Янголи.

Янголи зібрались на хмарині,

Стали між собою розмовляти,

«Що подарувати цій дитині,

Щоб повік їй горя не знавати.

Що зробити, щоб була щаслива,

Завжди були поруч мама з татом,

Щоб ніяка нечисть, зла година,

Не могла життя її зламати.

На щоках нехай горить рум’янець,

Хай її убогість обмине».

І сказав тут янгол-охоронець:

«А давайте подаруєм їй мене».

І уже багато тисяч років,

Відлік свій життя земне веде, -

Йде своїм шляхом людська дитина,

І посланець Бога поруч йде.

 

 



 

Задайте вопрос
ЛИРА

Сайт: lira2012.ftes.info | Email: reshetirina@yandex.ru

2012 - 2017 год
Управление сайтом Сайт создан Ftes.info счетчик посещений